Корупція настільки довго живе з нами і в нашій свідомості, що вже цілком асимілювалася як невід’ємний компонент нашого повсякдення. Дуже дивує, коли протизаконні дії такі як вимагання хабара, використання службового становища чи зловживання владою не викликають ані обурення, ані протесту чи мінімального несхвалення. Факт корупції залишається фактом і рідко стає дискусійним питанням, не те що стимулом для протидії.

І покоління, яке змирилось і тягне на собі ярмо нещасть і довготерпимості, вже можна назвати частково втраченим, бо як  у людей з сформованою системою цінностей замінити ланку «ти мені – я  тобі» на принциповість і діяння згідно букви закону?  І цілком зрозуміла їхня адаптованість до українських реалій, бо вони виросли в цій круговерті несправедливості, бо це система, яку за приклад подає сама держава, яка змушує не жити, а «виживати». Тому поряд з антикорупційним рухом, який функціонує в Україні в «межах дозволеного» потрібно закладати фундамент чистого від корупції суспільства, починаючи змалку.

В липні поточного року в Представництві ООН (м.Київ) відбувся круглий стіл щодо громадської антикорупційної експертизи, за яким зібралися представники громадських антикорупційних організацій, представники ООН та Міністерства Юстиції України.

Голова Правління ГО «Спілки безпеки управління «Антикорупція» м. Дрогобич Олег Балог розповів соє бачення ситуації: «Треба пояснити, донести ще у ранньому віці до дитини, чим небезпечна корупція: що спочатку вона забирає право на безкоштовну медицину (ще в пологовому будинку з першим криком дитина бачить як батьки кладуть «дякую» в кишеню ескулапу), потім зникає право на безкоштовну освіту, працевлаштування і т.д. Все йде до того, що навіть, щоб звільнитись з роботи потрібно дати хабар. Так доходить до абсурду. Чому корупція – це «погано» треба казати як вдома, так і в школі. Доречно було б запровадити регулярні інформаційні хвилини на цю тему, на зразок  колишніх політінформацій».

А поки суспільство не намагається знайти превентивні шляхи, представники громадських антикорупційних організацій України та Міністерства Юстиції разом з ООН не перший рік шукають способи ефективної боротьби з тим, що маємо тут і зараз.

Питання як провести ефективну і якісну громадську антикорупційну експертизу і яку методологію при цьому використовувати мучить активістів вже достатньо довго. В 2011 врешті був прийнятий закон, який дозволяє громадським організаціям проводити антикорупційну експертизу нормативно-правових актів і, відповідно, з’явилася можливість передбачити можливі корупційні наслідки їх прийняття.

Проте, як зазначає Руслан Рябошапка, Заступник директора Департаменту юридичного забезпечення Секретаріату Кабінету Міністрів України,  на даний час немає ефективної комунікації між урядом та громадськістю у цьому питанні: «Уряд має бути зацікавлений у тому, щоб суспільство йому підказувало, з іншого боку уряд не завжди є чесним… У нас дуже багато лобістських актів. І ці акти достатньо успішно проходять і через уряд, і через парламент. Тому цілком зрозумілою є незацікавленість в публічності проектів та їх оцінці громадськістю».

Для забезпечення прозорості пан Рябошапка пропонує врахувати досвід Казахстану, на сайті  Мінюсту якого розміщують майже усі проекти актів, які надходять на правову експертизу і кожен може висловити свої пропозиції щодо корупційних загроз.

Ще одна проблема експертизи – методологія. У Міністерстві Юстиції розробили свою – серйозну і фахову, нею і користуються. Але, за чинним законодавством, вона не є обов’язковою. Зокрема представники громадських організацій нарікають на її складність та незрозумілість. Президент Творчого об'єднання «ТОРО» – контактної групи в Україні «Transparency International» розповідає, що методика Мінюсту дуже гарна, але на думку пересічних українців, які не працюють в департаменті запобігання корупції Мінюсту, занадто складна для застосування. Тому регіональні активісти часто просять зробити для них своєрідну Light версію, щоб люди просто напросто зрозуміли як їм працювати. В представників Мінюсту одразу виникає логічне питання чи не призведе полегшена версія методології до того, що фахова експертиза від громадських організацій також буде в «полегшеній» якості.

Десь тут і зароджується аргументоване звинувачення одне одного в некомпетентності. Мінюст вважає, що звернення чи експертизи подані представниками ГО є непрофесійними і на вхідні 10 сторінок  їм доводиться відповідати 40 сторінками спростування і відмови. Своєрідні заручники правил діловодства, яке закономірно провокує негативне ставлення працівників міністерства до ГО як до не достатньо кваліфікованих.

Громадські активісти, в свою чергу, наголошують, що їм не так важлива форма, в якій подана методологія проведення антикорупційної експертизи, як результат, який вони  отримають після виконання, бо немало важливо те, чи враховуватимуть ці експертизи у вищих ешелонах влади. Інакше інтерес робити марну справу, з результатами якої не рахуються невдовзі бажаючих не знайдеться.

В чому «сходяться» громада та Мінюст – це в необхідності співпраці. Тому подальший план дій: узгодити методологію чи певну матрицю для проведення антикорупційних експертиз, яка б могла стати ефективним і універсальним інструментом як в руках Міністерства, так і громадських організацій.

Проте головним залишається питання як можна провести експертизу актів, до яких немає доступу? Як подолати закритість держорганів, зіпсовану ментальність, небажання змінюватись і заодно змінювати правила гри? Одне відомо: не можна надіятись, що всю цю роботу зроблять лише ентузіасти боротьби з корупцією. Це справа кожного громадянина країни і  готовності до важких і довготривалих змін.

Н.Швадчак