Коли я згадую назву свого міста, у багатьох людей виникає асоціація з твором Івана Франка «Борислав сміється».  Тому доводиться одразу з досить саркастично-співчутливою посмішкою казати, що вже давно не сміється, а якщо й регоче, то хіба істерично, і від тої несамовитої істерики починає трясти і гори, і шахти, і нас - розчарованих міста-героя жителів.

Далі зазвичай бачимо здивований погляд співрозмовника і питання, швидше навіть німе, дивне, таке, що зависає в повітрі і робить його надміру напруженим, або все ж озвучене якось недоречно і абсурдно: «Чому так?». І тут нас, корінців, врослих у багнюку і бездоріжжя рідного міста, прориває. Ми починаємо з доріг, хоча мали б почати з себе. Справді, чому б нам не розказати про загальну гнилизну нашого населення? Про батьків-дітей, про неіснуючу громаду як єдине ціле? Нема нічого…  Можливо, я трохи перебільшую. Є промінчики надії: «Пласт», гімназія, драмгурток у "Палаці халтури”, пробачте, "культури”.

Про Палац культури не знаю навіть як розповісти, щоб вийшло правдиво і неупереджено. Ні, неупереджено все ж не вийде. Будівля в центрі міста (колись красива й визначна) була осередком культурного життя. А  тепер, коли життя перетворилось на виживання, про культуру, здається, взагалі забули як про  явище, як про те, що нам, людям, повинно бути притаманним. Зараз - це втілення залитого з усіх боків дощем будинку привидів… Чорні плісняві потоки, які так граційно в постмодерній асиметрії красуються під балконами, півгнилі вікна. Хоча…

Нещодавно сталася визначна, вельми шокуюча подія! Приїхала з навчання, а тут на тобі - двері нові ставлять! Тепер вхід до Палацу культури мало чим відрізняється від входу до магазинів, банків, аптек, барів і.. похоронних бюро. Не знаю, кому з високоповажних мужів місцевого самоврядування прийшла геніальна думка про встановлення таких розкішних дверей, але… Але, може, це все той же величний постмодерн, а я, дурненька, не розумію? Зрештою, не важливо. Всередині справи, як на мене, завжди були кращі. І не треба тут казати, що хідники років з 50 не прані! Не треба! Зате у них старовинний вигляд. Можливо, приїдуть заможні туристи з Америки чи скоріше наші жінки з заробітків з підстаркуватими заможними мужичками, побачать таке диво й захочуть розкопати усю запилену історію старого покривала, яке роками встеляє якусь таємницю на підлозі нашої Мекки. Може, хтось і купить. Хоча… ні, не продадуть! Ми – такі запопадливі: і сам не гам, і другому не дам. Так було з підйомником на нашій славнозвісній горі Буковиця, який,  повірте, міг би приносити непогані прибутки і давати хоч якусь втіху як місцевим аборигенам, так і приїжджим туристам.  До того ж, у нас було Тустановецьке озеро, яке на даний момент перетворилося на суцільне болото, де час від часу спливають тіла як добровільних, так і примусових потопельників. А були ж інвестори, які хотіли купити наше дивне озеро… Були, та  загули. Місцева влада вирішила тримати все у своїх залізних "крюгерівських ручках”.  Оcь і маємо те, що маємо.

 Не знаю, чи варто згадувати наше блискуче минуле, чи краще не травмувати й без того ображену теперішнім рівнем і якістю життя  психіку. Як люблять казати старші люди, «…за моїх часів…». Так ось, за тих часів Борислав був золотою жилою. Нафта, озокерит, ціла низка заводів-лідерів союзного виробництва… А задовго до того, ще за «небіжки Австрії», торгівля цвіла. І не плісенню, як тепер. Тут кишіло  євреями і поляками. Думаю, нашим, звичайно,  за неписаними законами підлості, як господарям, було важче. Але все ж. В один прекрасний момент не могло розвалитись геть усе!!! «Живи і наживай» - ось девіз тих, що взялися майстерно «наводити лад» у нашому місті. В результаті складних і незрозумілих процесів переходу  держмайна у приватну власність, або просто тупого й бездумного грабунку заводів і підприємств, було розтягнено майже все на той час і все на час теперішній. Думаю, самі собі винні. У нас так завжди: про майбутнє думки навідуються, коли воно (майбутнє) уже тутечки і дивиться голодними й наляканими очиськами  на наші хати, дітей і господарство. Тоді, звичайно, не думалось. Крали, що очі бачили, а очі бачили багато.  Не знайшлося господаря. Пропало. Із закриттям  ВАТ "Галлак”, НДІ "Синтез”, заводу штучних алмазів і алмазного інструменту, фабрики нетканих матеріалів, фарфорового заводу та інших, безробітними і дезорієнтованими залишилось багато, надто багато як для нашого містечка людей. І тут почалося випробовування на міцність. Хтось кинувся шукати не щастя, а, звичайно, а грошей за кордоном, хтось - у сусідніх містах, а хтось - у пляшці оковитої…Сталося так, що безробіття перелилося в сезонно-постійну міграцію і люди – дипломовані спеціалісти – кинули свої нікому не потрібні в Польщах, Італіях, Іспаніях дипломи й пішли на кваліфіковані «чорні роботи». Життя змусило. Так і жили. Виживали. Діти залишились з дідусями-бабусями, і більшість стали дітьми вулиці, а вулиця нічому хорошому не навчить. До слова, Борислав, на даний час - один із лідерів щодо кількості наркозалежних, а, як наслідок, і ВІЛ-інфікованих. Тож є чим «пишатися».

Байдужість

Чомусь, коли йду вуличками рідного міста, центром чи бездоріжньою окраїною, мимоволі стає страшно… Бачиш людей, батьків і дітей, вслухаєшся, вглядаєшся і в тобі наростає якщо не хвиля протесту, то просто найщирішого у світі нерозуміння! Як молода мама, йдучи з дитиною, може спокійно говорити до неї матом!? А інша пара з немовлям в колясочці йде, дихаючи димом на нього, та ще й попиває пиво! Це батьки? Це зараз нормально? То які ж люди виростуть з цих малих, не винних ні в чому діточок? І це не тільки наша проблема, нашого міста! Насправді Борислав – міні-прототип нашої країни.

А сім’ї, які зберігають моральні, духовні, просто людські цінності, здається, вкинуті у невиправдано жорстоку й нерівну боротьбу. Бо що почують їхні діти на вулиці? Що знайдуть, прогулюючись біля багатоповерхівок? Хіба не ті ж шприци? Зіткнень з сьогоденням, невтішним сьогоденням, не уникнути.  Батькам залишається тільки пояснювати, правильно доносити у ще не сформовану свідомість, що «добре» і що «погане». Тільки дитячу наївність легко похитнути… А навколо панує байдужість, і годі чекати підказок від випадкових перехожих!..

Байдужість – зло. І навіть гірше. Бо через її призму ми бачимо лише власні проблеми. Але ж, люди, якщо перестанемо помічати сусідів, колег по роботі, друзів, то не будемо помічати й власних дітей… Ким ми станемо? Чим?

З розповідей старожилів, сусіди колись були не такі. Виручали, помагали чим могли, були як родина. Тепер  двері на замок, серця на замок. Чужі чужим…

Розваги

 Які у місті розваги? Дискотека у «Каменярі»? Дякуємо й за це. Інакше була б безкінечна безвихідь. Але  проходячи повз… Особисто мені не хочеться туди заходити. Можливо, через антипатію до місця, а, може, до людей напідпитку. Не знаю. Та чи є вибір у молоді? Кинуті напризволяще. Йти у парк, де завдяки безпритульним не залишилось жодної лавочки? Розпивати в кращому випадку слабоалкоголку, у гіршому – горілку? Це реальність. У нас так «відпочивають». І таке враження, що нема кому вказати на помилки. На  наші помилки! Бо байдуже…

Мости

Цікаво, що кохана міська рада у передсмертній агонії нашого міста ніби виконує роль каталізатора . Досі незрозуміло куди зникають гроші з нашого скромного бюджету. Хтось про них звітує? Громадськість живе у покірному невіданні.

 Повінь забрала у нас два мости. І зараз виникає таке враження, ніби їх ніколи й не було,  а якщо були, то тільки як щось зайве й нікому непотрібне. Бо кошти, виділені на їхнє відновлення, мабуть, просто випарувалися …  З представників місцевого самоврядування поряд ніхто не живе. Їм це не заважає у повсякденному житті. Отже, все добре, все прекрасно!

П’ята школа.

Дах потребує ремонту, бо у сезони дощів ніхто не дасть гарантії, що одного дня стеля не обвалиться просто на голови учнів. Батьківський комітет звертається до міської ради, а там знизують плечима: « Грошей нема! Не мозольте очі, дайте каву допити …» Хотіли продати якусь земельну ділянку і зробити «благодійний» внесок на ремонт покриття школи, але, з’ясувалося, зробити це, ой, як непросто. Двоє депутатів ніяк не дають згоди, мовляв, нічого не можемо вдіяти. Шукайте, говоріть, може, щось та й вийде… Може, й вийде, та скоріш за все — за власний кошт. Як уже встигли звикнути.

Медицина

Доречно згадати про медицину. Здається, що в нашому місті вона взагалі відсутня. Переважно, коли хтось занедужає, можна почути, що  нема до кого звернутися за фаховою медичною допомогою. Нема до кого йти. Бо покоління фахових лікарів не вічне, а молоді закінчили ВНЗ без покликання та ще й за гроші. Ось і хворіємо у глухих кутах, самотужки збудованих і оточених замкнутими колами корупції. Все тягнеться одне за одним. А коли вже зовсім зле і хочеш-не хочеш треба йти до лікарні і вимагати  затверджену законодавством безоплатну(!) медичну допомогу і консультацію, то з сумом розумієш, що не «віддячившись» (ще  на вхідних дверях!!!) ніякого навіть «добрий день» не отримаєш.

І ось якраз у тих страшних випадках, коли треба, щоб оглянув бодай якийсь лікар, то хоч на колінах і без свідомості повзи до тої будівлі, що зветься лікарнею. Бо виклики «на дім» у нас якось недоречно ігноруються й відкладаються до кращих часів. Зате практикується телефонна консультація! Як у рекламі: «Покашляй-но голосніше!».  Ви говорите симптоми, а черговий (чи може просто випадкова людина на телефоні) говорить які чудо-препарати вам необхідно придбати! І все, «чао», живіть до ста… На «швидку», думаю, теж не варто особливо розраховувати, бо поки зберуться, поки знайдеться лікар, машина, медикаменти… Поки це все знайдеться – з’ясується, що нема бензину… Якщо ж бензин знайдеться, то ще доїхати в об’їзд треба, бо мостів нема… Простіше відразу скористатися послугами похоронного бюро…  Сумно стає. Тим паче, що наші лікарні нагадують воєнні госпіталі. Оті милі написи « Зроблено в СССР» уже так  радують око.  І все це працює й досі

Усі проблеми можуть зникнути за одну мить

Але всі ці наші проблеми можуть зникнути в одну прекрасну хвилину чи навіть секунду! Разом з нашим містом-героєм і нами, його покірними (невільними?) слугами.  Ми живемо на пороховій бочці. Рівень загазованості перевищує допустимі норми. І про це знають всі. Як і знають про найнебезпечніші зони ризику, одна з яких знаходиться прямісінько під 7-ою школою. Якщо це все просто вибухне і хтось залишиться живим, думаю, цей "хтось” першим ділом побіжить глянути чи ще на місці той дім громадської розпусти і  самофінансувальницької егодіяльності. І побачивши, що його нема, відсутність заспіває на все горло радісних пісень! І з того дня почнеться нова ера нового Борислава! З новими людьми. З розумінням того, як робити не можна і не треба…

Можемо дати собі раду й без вибухів

…Проблемне місто. Надто багато проблем. Але я впевнена що ми можемо дати собі раду з усім цим. І навіть без вибухів! У нас є свідомі люди! І щоб не говорили, є інтелігенція здатна впливати на певні тенденції розвитку і суспільної думки нашого міста! У нас є ветерани, які намагаються донести нам правду і досвід минувщини. У нас є неперевершена природа! У нас є сила боротися за власне майбутнє! Задумуючись уже зараз!

Надія Швадчак,  ГО «Спілка безпеки управління «Антикорупція»